Ніколас Елліотт: “Кінофестиваль у Локарно відрізняється більшою свободою при відборі фільмів, ми можемо ризикувати, на відміну від інших європейських фестивалів”

15-го липня Ніколас Елліотт, член відбіркового комітету Міжнародного кінофестивалю в Локарно, кінокритик та член журі Національної конкурсної програми на 10-му ОМКФ, провів творчу зустріч із гостями фестивалю

«Я потрапив у кіноіндустрію просто через те, що почав дивитися фільми. Мої батьки обожнювали кіно і все, що з ним пов’язано. Коли я був підлітком, я не хотів займатися тим, чим вони. Батьки щоп’ятниці запрошували мене піти з ними в кіно, а я відмовлявся. Мені виповнилося 15 років, коли я вперше погодився. І мені сподобалось. Я почав часто ходити в кінотеатри, багато читати про кіно, обговорювати його зі знайомими. Це почало формувати мій стиль сприйняття кіно».

«З однієї сторони, люди все менше цінують роль критиків, адже є такі лідери думок як Rotten Tomatoes чи соціальні мережі. Кому потрібні ці кінокритики? Але з іншого боку, деякі події доводять, що діяльність кінокритиків потрібна, але потребує змін. Наприклад, існує величезний рух, особливо активний у США, який відстоює різноманіття серед критиків також. Минулого тижня в The New York Times вийшла стаття про необхідність більшої кількості критикинь та людей інших рас. Також є голлівудські зірки, які піднімають цю проблему, наприклад, Брі Ларсон, Тесса Томпсон. А взагалі, мені самому здається дивним, коли ми їдемо з колегами на Каннський кінофестиваль чи якийсь інший, а навколо мене лише чоловіки, білі чоловіки».

«Щодо моєї роботи на кінофестивалі в Локарно, скажу чесно, я не дуже пишаюся цим досвідом. Усе занадто просто: я кажу так чи ні. Кожен дивиться велику кількість фільмів і ми одразу приймаємо рішення. Тільки у випадку, якщо мені дуже сподобався фільм, а іншим ні, мені доводиться суттєво вдаватися в деталі та пояснювати, чому він нам потрібен. Тоді як, коли я маю написати критику в Les Cahiers du cinéma, я завжди глибоко занурююся у фільми, шукаю меседжі в кожній деталі».

«Я відмовляю фільмам, в яких не бачу режисерського погляду. Мені цікаво побачити митця з унікальним баченням, який хоче показати нам щось своїми очима. Важливо сказати, що кінофестиваль у Локарно вітає різноманітність. Ми можемо відібрати якийсь дорогий голлівудський фільм, або ж кіно, зняте на 16-міліметрову камеру десь у підвалі. Ми можемо експериментувати».

«Локарно – це фестиваль класу А. Від Каннського, Берлінського, Венеційського, Роттердамського, він відрізняється тим, що ми особливо не переймаємося Червоною доріжкою або обов’язковою наявністю зірок у фільмах. Наприклад, щовечора на центральній площі в Локарно ми організовуємо покази просто неба. Для залучення такої великої кількості глядачів є необхідність присутності зірок, але для програми, конкурсу, зірки не є важливими. На мою думку, кінофестиваль у Локарно відрізняється більшою свободою при відборі фільмів, ми можемо більше ризикувати. Мені подобається, що ми розширюємо визначення того, що заслуговує бути показаним на кінофестивалях».

«Мені відомо про вашу спадщину. Це просто неймовірно усвідомлювати, що я зараз у місті, яке було частиною фільму «Людина з кіноапаратом», де Кіра Муратова знімала «Астенічний синдром». Звичайно, я також знаю Довженка та його фільм «Земля». Зізнаюся, я мав сильний досвід переживань після перегляду цих фільмів. Дивно, але раніше я не усвідомлював, що Одеса була настільки важливим містом, таким собі хабом історії кіно».